Брак часу чи молитви?

Цей Великий Канон для мене не був простим. Хоч я уже з понеділка чекаю на нього: хотілось відпочити в Бозі, віддати йому всі турботи, переживання , труднощі та зосередитись на Його доброті. З такими надіями переступила поріг храму, знайшла місце і почала молитись. Гм, якщо таке можна назвати молитвою...: "Що я буду робити ввечері?", "А коли я зроблю цю "надзвичайно важливу" справу?", "А чого цей хлопець не б'є поклонів?", "Чому хор неправильно співає?", "Ох, яка ж я втомлена!", - обсіли мене думки. Оце називається хотіла віддати Богу свої переживання, а тут ну ніяк не можу заспокоїтись. Вже віддавна не можу заспокоїтись. Постійно в русі, кудись лечу, біжу, поспіхом проказую молитву, яку щораз більше скорочую, молитва скоро буде складатись з двох-трьох слів: "Господи, поможи".

Але в церкві молитва продовжується, поклони за поклонами, вже починаю раз через раз халявити - несила. Намагаюсь сконцентруватись на словах молитви. Не дуже виходить,точніше, не виходить взагалі.

Отак і виходила я з храму. В голові немов вулик думок і ніякого спокою усередині. Проте вже по дорозі додому і пізно ввечері я відчула глибоко в серці заспокоєння, здається, в душу налили валеріянки: якось так мирно стало. Я зрозуміла: молитва дає заспокоєння, але таке тривале заспокоєння. Бо я вже була дуже близько до переконання, що молитва тільки забирає час.

А насправді вона його збільшує. А також збільшує внутрішній мир, очищає від метушні і такого втомливого неспокою. Натомість наповнює тихою радістю і спокоєм. Ніби труднощі залишились ті ж самі, але з'явився зовсім інший погляд на них. І відчуття, що я така маленька дитина, а збоку є Хтось набагато більший. Відчуття, що я в надійних руках, що я захищена, що є Хтось, хто завжди мене приймає і любить, незважаючи ні на що.

Насправді після довготривалої молитви більше встигаю зробити. Не лечу, не спішу, а спокійно виконую справу за справою і, о диво, більше всигаю. І бракує мені молитви, а не часу.