Архієпископ Ігор Ісіченко: "Віра, дар якої несе в собі Церква, має неосяжний потенціял, і його реалізація здатна змінювати майбутнє"
Архієпископ Ігор Ісіченко про дуже важливі речі у своїй статті в новому числі Часопис Патріярхат:
✅ Варто звернути увагу ще на один аспект церковного служіння під час війни. Це постійне нагадування про мету збройного спротиву агресору. Важливо не припуститися – ані для нашого народу в цілому, ані для Церкви – вживання у війну, психологічного узалежнення від її перебігу.
✅ Тим більше, що прогнози щодо часу закінчення війни стають усе більш непевними, хоч і лишаються для України оптимістичними.
✅ Колись, у атмосфері європейського передгріззя 1938 – 1939 років, німецький драматург Бертольд Брехт написав уже в еміграції п’єсу «Матінка Кураж та її діти» («Mutter Courage und ihre Kinder», 1938 – 1939)8. Її головний персонаж, маркітантка на прізвисько «матінка Кураж», настільки зжилася з війною (а мовиться про Тридцятилітню війну 1618 – 1648 рр.), що не уявляє собі життя за інших обставин і сприймає перемир’я 1632 року як особисту катастрофу.
✅ Жертви війни – не тільки ті, що загинули або зазнали каліцтва. Це й особи, емоційно полонені війною, цілком занурені в її атмосферу.
✅ Церква, благословляючи визвольну боротьбу й заохочуючи до загальнонаціонального спротиву загарбникам, має дбати про чітке усвідомлення перспективи збройної боротьби – здобуття гідного миру.
✅ Розгром ворожого війська, перемога у війні не є самодостатньою метою. Це лише засіб до входження в спокійне, захищене, творче майбутнє.
✅ Не відриваючись від реальности, в якій Україна ще має на своїй землі хижого, агресивного ворога, ми покликані вже зараз закладати підвалини цього майбутнього.
✅ Довоєнне минуле в уяві багатьох українців нині оповивається ностальгічним серпанком. От, мовляв, повернутися б у ці часи, опинитися у власній затишній оселі серед безпечного району поряд зі станцією метро, супермаркетом, знов увійти в спокійний ритм роботи – і годі. Мусимо звільняти земляків від цієї ілюзії!
✅ Хіба не ганебно знову відчути себе в олігархічному баговинні, в залежності від некомпетентних чиновників, у країні суцільної корупції та непрозорої економіки, звідки навсібіч тікають здібні й працьовиті люди?
✅ Церкві не пасує бути таким собі фіговим листком, прикриваючи побожною риторикою аморальність суспільних відносин! Реалізувати належне їй пастирське покликання можна, коли ми чітко визначатимемо суспільно-етичні параметри майбутнього та спонукатимемо земляків шукати засоби їхнього втілення в життя.
✅ Важко це зробити, утримуючись від критики суспільних еліт, які сформувалися в довоєнні часи й мусили очолити нині спротив агресії. Але свобода Церкви від партійно-кланової залежности, як і заповідана Євангелієм коректна делікатність («Будьте... прості, як голубки» (Мт. 10:16), створюють оптимальні передумови для діяльної, конструктивної участи в творенні моделі українського майбутнього. Тим більше, що УГКЦ, зокрема, її Патріярх, здобули під час війни небачену довіру та суспільне визнання.
✅ Віра, дар якої несе в собі Церква, має неосяжний потенціял, і його реалізація здатна змінювати майбутнє.
ПІДТРИМАЙТЕ ДИВЕН СВІТ
проєкту
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
