БЛОК ТРЕТІЙ. ЗУСТРІЧ ДРУГА. СТРИБОК ВІРИ

Слоган:

Вірити - це ступити на першу сходинку тоді, коли не бачиш усієї драбини (Мартін Лютер Кінг)

Талісман:

Діти із м/ф «Нікчемний я»

Біблійний уривок:

Мт. 14, 22-34

Мета:

Роз’яснити справжнє християнське розуміння віри та наслідків, які з неї випливають у житті християнина. Роз’яснити значення поняття «стрибок віри» а також питання його відповідності автентичному християнському вченню.

Дискусійне питання:

Хіба християнство і релігія взагалі не є суцільним «стрибком віри», вірою у щось незрозуміле, абстрактне і невидиме, чого ніколи не можна буде пізнати і в чому неможливо бути на 100% певним?

Джерела для катехизації:

[su_accordion] [su_spoiler title="Євангеліє від Матея 14, 22-34" style="fancy"]

Того часу Ісус спонукав учнів увійти до човна й переплисти на той бік раніше від нього, тим часом як він відпускав народ.
І коли відпустив народ, пішов на гору помолитися насамоті. Як звечоріло, він був там сам один.
Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний.
О четвертій сторожі ночі (Ісус) прийшов до них, ступаючи морем.
Учні, побачивши, що він іде морем, жахнулись. “То привид!” – заговорили й закричали з переляку.
Та Ісус тієї ж миті мовив до них: “Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся!”
Аж тут Петро озвавсь до нього й каже: “Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе!”
“Підійди!” – сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса;
але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати й крикнув: “Господи, рятуй мене!”
Ісус же притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: “Маловіре; чого засумнівався?”
І як увійшли до човна, вітер ущух.
А тоді ті, що були в човні, вклонилися йому до ніг, кажучи: “Ти істинно – Син Божий!”
І перепливши, прибули в землю генезаретську.

[/su_spoiler] [su_spoiler title="Житіє преподобної матері нашої Марії Єгипетської" style="fancy"] Тропар, глас 3: Перше блуду всякого сповнена, а відтак невістою Христовою через покаяння стала ти, і, ангельське життя наслідуючи, бісів зброєю хреста погубила єси, тому й явилась ти невістою Царя, Маріє славна. Кондак, глас 4: Мороку гріха позбавившись, покаяння світлом озоривши серце своє, славна, прийшла ти до Христа і Його всенепорочну і святу Матір як молитвеницю милостиву привела єси, тому й прогрішень прощення осягла ти і з ангелами завжди радуєшся. В одному палестинському монастирі, а монастирі ті славилися дуже строгим життям монахів, жив старець, єромонах на ім’я Зосима. І ось на старості літ стала його непокоїти думка, чи є ще хто на світі, хто, посвятившись пустельному життю, дійшов у постах та умертвленнях до більшої досконалости, ніж він? Та думка – це наче б початок гордости, однак вона не полишала його ні вдень, ні вночі, і хто знає, чи не довела б його до гріха, якщо б не Боже милосердя, яке не полишає нас у хвилини спокус і випробувань. І так Зосима зустрів одного чужого монаха, а той йому порадив, щоб пішов до надйорданських монастирів подивитися, як живуть там монахи. Послухав поради Зосима, пішов над Йордан, попросився до одного з монастирів і там через кілька днів пересвідчився, що його пости, молитви та інші умертвлення були нічим у порівнянні з життям отих відлюдників, серед яких довелося йому тепер жити. І так, каючись, наслідував він прикладам інших і зажив життям правдиво ангельським. У цих надйорданських монастирях був звичай, що монахи в перші дні Великого посту залишали монастир, ішли в пустелю і кожен проводив там Великий піст так, що один про другого нічого не знав. До монастиря, який залишалися доглядати двоє або троє монахів, усі поверталися перед Квітною неділею. Тож і Зосима разом з іншими пішов у пустелю, і двадцять днів ішов та йшов перед собою. Аж якось, саме в обідній час, коли закінчив співати псалми шостого часа, побачив перед собою нагого чоловіка, що втікав, тіло якого почорніло і висохло від сонячної спеки і зимових дощів, а голову вкривало довге волосся. Як ми сказали, чоловік той утікав від Зосими, а той, не в змозі своїми старечими ногами його наздогнати, став голосно кричати: “Слуго Божий, чому втікаєш від мене, грішного старця? Хто б ти не був, це я молю тебе Іменем Бога, якому ти служиш і живеш тут, зупинись і вділи мені твоє благословення!” Тоді утікач заховався за ровом і сказав так: “Отче Зосимо, якщо хочеш, щоб я, грішна жінка, говорила з тобою, кинь мені свого плаща, щоб я могла накритися ним!” Зосима здивувався, коли почув, що чоловік той кличе його на ім’я, і скинув свій плащ, і тоді стала перед ним невіста, до ніг якої припав старець і просив благословення. Але вона сама припала до його ніг і сказала: “Не ти, а я маю просити в тебе благословення, ти ж бо священик і вже стільки літ служиш перед престолом Господнім!” А коли Зосима і далі наполягав на своєму проханні, невіста та поблагословила його Іменем Божим, після чого обоє стали молитися. В часі тої молитви Зосима побачив, що невісту в молитві було піднесено над землею, і прийшла йому думка, чи не обман це диявольський? Але думка зразу ж відступила, коли він побачив, як молільниця ознаменувала себе знаком святого хреста. Закінчивши молитву, Зосима попросив її розповісти про своє життя і свої подвиги. І вона почала йому розповідати: “Давні це вже літа! Я народилася в Єгипті. Та лиш мені минуло дванадцять літ, як я втекла від своїх батьків до Олександрії, і тут стала вести життя грішне і мерзенне. Не було гріха, яким би я не зневажила Бога, а тисячі душ через мене впали у згубу. Так жила я сімнадцять літ. Та якось я побачила, як багато людей сідає на корабель, аби добратися до Єрусалиму і там поклонитися чесному дереву святого Хреста, на якому вмер Спаситель. Я вирішила також їхати, та не для богомілля, а для того, щоб у Єрусалимі далі вести грішне, плюгаве життя. А під час плавання на кораблі моїм гріхам уже не було ані кінця, ані міри. Так приїхали ми до Єрусалиму. З цікавости, я також хотіла побачити Господній Хрест, тому зайшла до церковного притвору. Але до самої церкви увійти не могла. Якась невидима сила відпихала мене назад. Так повторювалося рази чотири. І тоді я усвідомила, що це мої гріхи, моє мерзенне життя вчинило мене негідною бачити святий Хрест. Невимовний жаль охопив мене, я стала плакати і бити себе в груди. Нараз підвела погляд і побачила на стіні притвору образ Пресвятої Богородиці. Я припала перед ним на коліна і стала молитися: «Пренепорочна Діво, образе всякої чистоти і невинности, я знаю, що Ти гидуєш такою грішницею, як я! Але Ти, о Мати, є єдиним прибіжищем грішних, тож помилуй мене! Чим більші гріхи мої, тим більше молитиму Тебе, щоб випросила для мене ласку у свого Сина. Дозволь мені глянути на святий Хрест Господній, а я все своє життя хочу каятися у своїх гріхах і злобі, я втечу від світу, піду туди, куди Ти мені скажеш іти!» Після молитви мені стало легше на серці, і я разом з іншими ввійшла до церкви, аж до місця, де могла припасти на коліна перед животворящим Хрестом Господнім. Тут у гарячих сльозах я повторила свою обітницю, що решту життя хочу посвятити покаянню, і в жалю та з плачем я повернулася до образу Пречистої і тут молилася з глибини душевної і просила поради, куди мені йти. Враз я виразно почула голос: «Іди за Йордан, і там знайдеш спокій!» А коли я, не гаючись ані хвилі, підкорилася Божій волі, при виході з церкви якась милосердна душа, бачачи моє сльозами залите лице, дала мені три срібняки, зі словами: «Молися, мати, за мене». За ті гроші я купила хліба і пішла над Йордан. Тут молилася цілу ніч, умила водою своє лице і в церкві святого Йоана Хрестителя приступила до таїнства сповіді, а опісля до святого причастя. У молитві минув день і ніч, – а наступного дня я переправилася через Йордан і пішла в пустелю. Було мені тоді 29 літ. З того часу в пустелі я прожила 47 літ і до нині не бачила нікого з людей. Упродовж 17 літ мене страшно мучили спокуси. Перед очима постійно стояли розкоші грішного життя, диявол тягнув мене назад, до нього, в уста втискалися безсоромні пісні. У тих спокусах я кидалася на землю, сльозами вмивала пісок пустелі, а молитвою моєю були короткі слова: «Господи, помилуй мене!» Від тих спокус пам’ять покидала мене, і я не знала, не тямила більше нічого, окрім одного, що присягла перед образом Пречистої каятися до смерти і ніколи не грішити. І Богородиця не покинула мене; спокуси відійшли, я цілком віддалася волі Отця небесного; голод, спрага, холод і спека – все це мені байдуже, як байдужі всі потреби тіла, бо знаю, що не самим хлібом чоловік живе”. Зосима, почувши, що вона переплітає оповідання своє словами Святого Письма, спитав її, чи читає вона Святе Письмо, але Марія відповіла, що не вміє ані читати, ані писати, Святого Письма ніколи не бачила, а що знає – цим завдячує лиш ласці Божій. Пізнав тепер Зосима, як служать Богу невчені та святі слуги Його і голосно став дякувати Богові, що привів його на це місце. А свята каяниця просила його лиш про дві речі: перше, щоб нікому не розповідав про неї, як довго житиме; а друге, щоб наступного року в часі Великого посту не полишав монастиря, а щойно в Страсний четвер приніс їй святе причастя і чекав її над берегом Йордану. Після тих слів вона попросила у нього благословення, і потім відійшла так швидко, що Зосима не зміг її вже ні про що спитати. Минув рік. З початком Великого посту Зосима не зміг, як звичайно, йти в пустелю, бо занедужав на пропасницю. А в Страсний четвер узяв Пресвяті Дари і пішов на берег Йордану. Минали довгі години; старець занепокоївся, бо думав, що, може, свята чекала на нього і відійшла в пустелю; а опісля зажурився, бо спало йому на думку, що нема на чому переправитися на другий берег ріки. Враз Зосима побачив, що свята, з руками складеними навхрест, сухою ногою іде по хвилях ріки просто до нього. Тут припала вона на коліна, попросила, щоб старець промовив з нею молитви і Символ віри і з найбільшим смиренням прийняла святе причастя, а потім вголос промовила: “Нині відпусти рабу Твою, Господи, бо очі мої бачили спасіння Твоє!” Вони довго молилися разом, а потім свята сказала до старця: “Отче Зосиме, наступного року прийди на те місце, де вперше зустрів мене!” Попросивши благословення, вона перехрестила ріку та знову, як по суші, перейшла по хвилях на другий берег і за мить Зосима вже її не бачив. Благословляючи Господа, Зосима повернувся до монастиря, та жаль йому було, що не запитав в неї ім’я. Наступного року святий старець пішов у пустелю, туди, де вперше зустрів святу, і побачив, що лежить вона нежива зі складеними на грудях руками. Став Зосима на коліна і почав голосно молитися Богові, який покликав до своєї слави велику каяницю. А коли встав після молитви, побачив на піску написані слова: “Отче Зосиме, поховай тіло грішної раби Марії, віддай землю землі”. Сповнивши цей християнський обов’язок, преподобний Зосима повернувся до монастиря і розповів браттям усе, що бачив та чув, і всі славили Господа і святу Марію каяницю. Померла вона близько 450 р. Преподобний Зосима, проживши в глибокій святості і смиренні близько 104 років, помер на руках братів, а Церква Христова вшановує його пам’ять 4 квітня. У четвер п’ятої неділі Великого посту на утрені (яку зазвичай правиться в середу увечері) на каноні преподобного Андрея Критського співається також канон в честь Марії Єгипетської. __________ І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013 [/su_spoiler] [su_spoiler title="Катехизм Католицької Церкви, 153-159" style="fancy"] 153 Питанням: «Адаме, де ти?» (пор. Бут. 3, 9) – Господь Бог через голос совісті спонукує людину до покаяння. Однак Адам не кається, а виправдовується, намагаючись уникнути особистої відповідальності: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут. 3, 12). Подібно виправдовується і Єва: «Змій обманув мене, і я їла» (Бут. 3, 13). 154 Гріх ранить стосунки між людьми, вносячи відчуження і протиставлення між чоловіком і жінкою: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі; тим то позшивали смоківне листя і поробили собі пояси» (Бут. 3, 7). Відносини між чоловіком і жінкою стали підлягати тілесному потягу: «Тягти буде тебе до твого чоловіка», а також бажанню підпорядкувати собі іншого: «Він [чоловік] буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Гріх вносить у людське життя хвороби та страждання (див. Бут. 3, 16-19). 155 Гріх спотворив ставлення людини до праці. Вона з благословення зводиться до засобу виживання: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій» (Бут. 3, 19). Гріх порушив гармонію між людиною і природою: «За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини» (Бут. 3, 17-18). 156 Гріх руйнує братерство між людьми, коли «брат» стає «чужим» братові, «ворогом» його (див. розповідь про Каїна й Авеля: Бут. 4, 1-16); вносить у суспільство безлад, породжує даремні зусилля в побудові суспільства без Бога (див. розповідь про Вавилонську вежу: Бут. 11, 1-9). Однак великі сподівання людської гордині завершуються великим розчаруванням, розгубленістю, замішанням і непорозумінням: «Вхитрилася б ти, душе, збудувати вежу і поставити твердиню своїм пожаданням, коли б Творець не змішав замисли твої і не скинув додолу хитрування твої». 157 Всесвітні наслідки гріхопадіння постають перед нами в розповіді про потоп (див. Бут. 6-9): «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі […] Земля зіпсувалася супроти Бога і була переповнена насильства» (Бут. 6, 5.11). Розгул пристрастей і злих нахилів, які переважали серед людей і визначали їхню поведінку, привели до Божої кари – потопу: «Ти одна, душе моя, відкрила безодні гніву Бога твого. Потопила, мов землю, всю плоть, усі діла та життя й залишилась поза спасенним ковчегом». 158 Бог, однак, не відвертається від людини, а й надалі з нею перебуває, даруючи їй надію на спасіння: «Бог перебував із людьми у Слові Обітниці. Воно перед Своїм явленням у тілі духовно перебувало в патріархах і пророках, прообразуючи таїнство Свого пришестя». Джерело надії людини – в любові Бога Отця, Котрий дарує їй Обітницю спасіння.

«І в Духа Святого [...], що говорив через пророків» (Символ віри)

«Бо не відвернувся ти докраю від створіння Твого, що його Tи створив, благий, ані не забув Tи діла рук Tвоїх, але відвідував їх на всі лади, із-за милосердя милости Tвоєї; Tи посилав пророків, творив чудеса через святих Tвоїх, що в кожному роді добровгодили Tобі; Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх пророків, провіщаючи нам прийдешнє спасіння; Ти дав нам закон на поміч й ангелів поставив охоронцями» (Анафора Літургії святого Василія Великого)

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово. [/su_spoiler] [/su_accordion]

Рекомендований порядок проведення катехизації:

[su_dropcap style="flat" size="2"]1[/su_dropcap]Розпочавши із читання та обговорення уривку зі Святого Письма, даного на сьогодні (ходіння ап. Петра по воді), сказати, що вчинок Петра цілком відповідає такому відомому в спорті й ігровій індустрії поняття як «стрибок віри». [su_dropcap style="flat" size="2"]2[/su_dropcap]Для ілюстрації того, що ж означає цей термін можна показати момент з кульмінації мультфільму «Нікчемний Я», де діти мають довіритись Грю та стрибнути на його корабель у дуже екстремальній ситуації. [su_dropcap style="flat" size="2"]3[/su_dropcap]Тоді можна запропонувати наведене вище дискусійне питання, подавши його у наступному ракурсі: християнин, який вірує, він покладається на щось дуже непевне, для чого не можна навести доказів, які будуть абсолютно переконливими. Причому натомість він багато чим жертвує. Тож мабуть наша віра в Бога й рішення слідувати Його заповідям і є тим небезпечним та страшним «стрибком віри». [su_dropcap style="flat" size="2"]4[/su_dropcap]Тоді слід згадати слова із Послання до Євреїв: «Віра є запорукою того, чого сподіваємося, - доказ речей невидимих» (Євр 11,1). Тобто віра - це у першу чергу певність, у тому, що приймаєш і чим живеш, а не бездумне занурення в океан невідомості й непевності. (хоч це певною мірою й суперечить слогану сьогоднішньої зустрічі, але хто казав, що наші слогани завжди будуть казати тільки хороші речі :) ).

Інтерактив:

Скотчем або різними деталями окреслити маршрут в приміщенні. За цим вибрати бажаючого хто із завязаними очима, слухаючи підсказки колег, в шумі та галасі натовпу, пройде певно цілий шлях. І там наступні.
Для цієї вправи потрібна груба доска на яку можна ставати, та яка може витримати людину. Також коврик, щоб мякше було, та шарф щоб завязати очі. На початку ведучий показує як це відбувається, а саме двоє дужих хлопців підносять ведучого який стоїть на дошці на рівні 1-го метру, і він стрибає. Тоді обираються троє бажаючих які виходять за межі приміщення, та по черзі виконують завдання. Але тепер кожному учаснику завязують очі, коли він стає на доску то його вже не підносять на рівні одного метру від землі але тільки на 10-15 сантиметрів роблячи ілюзію що вони піднесли його високо, а саме учасник тримається за голову ведучого, а він у свою чергу помаленьку опускається, тим самим роблячи дану ілюзію, тоді всі просять стрибати.
Також можна провести вправу падіння на довіру. Бажаючий падає на спину, а позаду ведучий, або ще хтось, має її зловити. Для більш відважних можна зробити це зі столу, але тут вже потрібно більше людей для того щоб ловити.

Для висновку:

[su_dropcap style="flat" size="2"]5[/su_dropcap]Віра - це не є виключно акт розуму, який будується на логічних аргументах, але без розуму віра не може бути адекватною. Інколи ми, християни, можемо чинити вчинки, які виходять за рамки буденності (як Петро, що ходив по воді) чи повністю перемінити своє життя (як Марія Єгипетська), а інколи це від нас навіть вимагається (коли йдеться про засвідчення своєї віри в часі гонінь або банального її висміювання), але це не є основним правилом християнського життя. [su_dropcap style="flat" size="2"]6[/su_dropcap]На завершення можна як аргумент «за» використати житіє Марії Єгипетської, навернення якої до Христа означало справді радикальну, важку й небезпечну переміну способу життя. Чим це не приклад «стрибка віри»? [su_dropcap style="flat" size="2"]7[/su_dropcap]Молитва: [su_spoiler title="Псалом 31(30)" style="fancy"]

Псалом 31. (30)

Провідникові хору. Псалом Давида.
До тебе, Господи, я прибігаю; не дай мені осоромитися повіки, у твоїй справедливості визволь мене!
Нахили до мене твоє вухо, спаси мене притьмом, будь скелею прибіжища для мене, твердинею міцною, щоб мене урятувати!
Бо ти - скеля моя й моя твердиня, і ради імени твого веди мене та керуй мною.
Виведи мене з тенет, що тайно наставлено на мене, бо ти - моє пристановище.
В руки твої віддаю я духа мого: ти визволив мене, Господи, вірний Боже.
Ти ненавидиш тих, що почитають бовванів нікчемних; а я на Господа уповаю.
Радітиму й буду веселитись твоїм милосердям, бо зглянувсь ти над моїм горем, знав душі моєї скорботи
і не віддав мене в руки супостата, поставив на широкім місці мої ноги.
Змилуйсь надо мною, Господи, бо мені скрутно; з журби виснажилися в мене очі, душа моя й моє нутро.
Життя моє виснажується в горі літа мої у стогнанні. У смутку підупала моя сила, і кості мої повисихали.
Я став сміховиськом усім моїм противникам і ганьбою моїм сусідам, страховищем моїм знайомим; хто мене бачить надворі, втікає від мене.
Мене, немов мерця, забуто в серці; я став, немов розбитий посуд.
Бо чув я нашіптування багатьох, страхіття навколо; коли вони разом змовлялися на мене, і замишляли відібрати життя в мене.
А я на тебе, Господи, вповаю; кажу: “Ти єси Бог мій!”
В руках у тебе моя доля: вирятуй мене з руки ворогів і гнобителів моїх.
Освітли світлом твого обличчя слугу твого, спаси мене в твоїм милосерді!
Господи, не дай мені осоромитись, до тебе бо взиваю;нехай грішники вкриються соромом, нехай мовчки зійдуть до Шеолу.
Нехай заніміють уста брехливі, що на праведного нахабно говорять.
Яка велика, Господи, твоя доброта, що її ти зберіг тим, що тебе бояться, і чиниш тим, що до тебе прибігають, перед людськими синами!
Ти ховаєш їх у сховку обличчя твого від заговорів людських; ти їх заховуєш у наметі від язиків сварливих.
Благословен Господь, бо дивне своє милосердя явив мені в місті-твердині.
Я ж у збентеженні моїм промовив: “Відтятий я з-перед твоїх очей!” Та ти почув голос мого благання, як я взивав до тебе.
Любіть Господа, усі його святії! Вірних стереже Господь, а гордовитим злишком відплатить.
Сміло! І нехай ваше серце буде одважне, ви всі, що уповаєте на Господа.

[/su_spoiler]