Господь ― довготерпеливий і багатомилостивий, але не варто випробовувати і спокушати Його

Часто чую виправдання, що розмова підвищеним тоном і навіть лайкою є вимушеною необхідністю, бо люди інакше не розуміють, а так ― плюс ще копняк зі стусаном ― доходить відразу…

Я все частіше ловлю себе на думці, що Бог допустив усі ці жахіття лише тому, що до нас, людей, справді часто інакше як лайкою і стусанами, не доходить…

Ми втомлюємось повторювати якісь свої істини  дітям, підлеглим і одні одним… Зриваємось і вдаємось до якогось радикального способу комунікації… Однак самі перед Богом часто такі тугі і неслухняні, а потім дивуємось, чому нам щось паде на голову…

Чи це наша перша війна, революція?

Чи це вперше ми чуємо ― до нас говорять пророки?

Чи лиш один раз ми ставали на ті ж граблі?

Якщо ми не хочемо слухати слів Господніх у Єрусалимі/Києві квітучому і заселеному, то будемо вимушені послухатись їх у Єрусалимі/Києві спустошеному і зруйнованому…

Я не вірю, що насильство ― це улюблена мова Господа, але розумію, що часто це є єдиний спосіб, щоби достукатися до черствого серця людини…

Господь довготерпеливий і багатомилостивий, але не варто випробовувати /спокушати Його, бо Він може також крикнути і гримнути…

Коли я на своїй шкірі відчуваю гнів Божий, то стараюсь пам’ятати, що це не тому, що Він хоче зробити мені боляче, а радше тому, що хоче хоч якось привернути до Себе мою увагу, і щоб я нарешті почув Його…

«Чи ж ви не мали б були слухатися слів, що Господь проголосив був через перших пророків, коли Єрусалим був заселений і процвітав із своїми містами навкруги, і коли Негев і Шефела були заселені?»(Захарія 7, 7).

Отець Іван СОХАН