ГРА

— Дивися, як вони граються. Цілими годинами — і ніби часу не існує.

— Діти вміють бути повністю в моменті. Коли граються — то по-справжньому, без “але”, без напівсерйозності.

— Я іноді заздрю їм. Ми, дорослі, ніби втратили цю здатність — бути всім серцем у чомусь.

— Знаєш, Ісус казав: “Якщо не станете як діти…”

— …то не увійдете в Царство. Так, я пам’ятаю. Але хіба це не про дитинність? Про наївність?

— Ні. Не про наївність. Про довіру. Про те, щоб бути вірним грі, в яку увійшов.

— Грі?

— Так. Віра — це теж гра. Але не в сенсі розваги. А в сенсі повного залучення. Дитина не грається впівсили. Вона вся — у грі: очі, серце, думки.

— А ми часто “віримо” ніби з краю. Ніби пробуємо, але не стрибаємо.

— Саме тому й бракує радості. Бо віра — не обов’язок. Це запрошення в гру, де правила — любов і довіра.

— І не треба все контролювати. Просто ввійти.

— Як дитина. Не ідеальна, але справжня. З відкритими очима, з довірою до Того, хто кличе грати…

— І що, навіть у стражданні, в гріху — ця “гра” триває?

— Завжди. Бо Бог не виключає з гри за помилку. Він завжди чекає, щоб ми знову ввійшли — всім серцем.

— Як діти…

— І тоді віра стає не тягарем, а подихом. Радісним, живим — справжнім.