На/По вернення

— Чому я знову все зіпсував? Чому я завжди вибираю не те?

— Бо твоє серце ще не навчилось слухати. Ще кам’яне. Ще саме не знає що хоче.

— Я не хочу мати кам’яне серце. Я втомився…

— Це добрий початок. Бо навернення починається саме з втоми. З голоду. Зі спраги чогось нарешті справжнього, а не штучного чи пластикового.

— А якщо я не зможу змінитися? Якщо це вже моя природа — помилятися?

— Це природа всіх людей. Бог не шукає досконалих. Він шукає живих. А живе серце — це не те, яке не грішить, а те, яке знову і знову повертається.

— Але мій гріх… я зіпсував стільки всього. І в собі, і в стосунках.

— Гріх руйнує, це правда. Він віддаляє, він вводить у темряву. Але кожен гріх — це також двері. Це початок. Якщо ти дозволиш собі побачити, наскільки сильно потребуєш світла.

— Тобто я можу почати знову, я не приречений?

— Ні. Бо ти не сам. Бог не стоїть далеко з переліком твоїх провин. Він біжить назустріч, щойно ти зробиш перший крок.

— Один крок… І все зміниться?

— Один крок — до обіймів. Один крок — з мертвого стану в живий. Не одразу все стане ідеальним. Але серце почне битися, дихати, любити.

— А якщо я знову впаду?

— Падають усі. Але воскресають лише ті, хто хоче встати. Бог не втомлюється тебе підіймати.

— Отже, навернення — це не про силу, а про бажання?

— Про бажання бути в правді. Про сміливість жити з серцем знову м’яким, відкритим. Бо лише таке серце може любити.

— Я хочу. Я боюся, але хочу.

— Тоді йди. Один крок. І цього досить, щоб Небо знову стало твоїм домом.