Руслана Ткаченко: «Бути релігійним журналістом  - не робота, а служіння»

Святий Папа Іван Павло Павло II сказав: «Засоби масової комунікації надають Церкві цінну допомогу у проповідуванні Євангелія та релігійних цінностей, у сприянні діалогові, екуменічній та релігійній співпраці, а також у захисті тих надійних принципів, які вкрай потрібні для побудови суспільства, в якому панує пошана до гідності людської особи і скерованість до загального добра». Про покликання і служіння бути релігійним журналістом, про вірність своїм принципам і про боротьбу за правду та професіоналізм, - у ексклюзивному інтерв’ю із Русланою Ткаченко, релігійним журналістом Департаменті інформації Української Греко-Католицької Церкви, яка наразі перебуває на студіях в Римі.

• Руслано, розкажіть, будь ласка, про Ваш досвід роботи в журналістиці. Як Ви відчули покликання стати журналістом?

Насамперед, дозвольте Вам, Лідо, подякувати за те, що запросили до інтерв’ю. Я вперше опиняюся по інший бік інтерв’ю. Зазвичай, я його сама беру в когось…Мій журналістській досвід складається фактично із шести років роботи журналістом в Департаменті інформації Української Греко-Католицької Церкви. Це структура, яка входить до складу Патріаршої курії УГКЦ, яка є виконавчим органом Глави і Отця УГКЦ, що допомагає йому в здійсненні служіння Божому людові. А до того часу я десь близько року шукала себе в журналістиці. Якщо відверто розповідати, а я думаю, якщо мені випала така нагода - поділитися своїм досвідом, то треба говорити все як... Фактично до 20-ти років свого життя про журналістику я навіть і не думала. До того часу ніколи не писала творів і не думала, що колись мені доведеться їх писати. Я народилася в Білій Церкві, поблизу Києва. Мій тато звідти походить, а от мама родом із Львівщини. У Білій Церкві я ходила до гімназії, а також навчалася в музичній школі, згодом вступила до Економічного факультету Білоцерківського національного аграрного університету, який завершила із відзнакою. Чесно кажучи, протягом навчання в університеті я постійно шукала себе. Якось в глибині душі я усвідомлювала, що економістом точно не буду. Згодом в нашому місті була заснована громада Різдва Христового УГКЦ. Оскільки моя мама греко-католичка, ну і дідусь з бабусею зі Львівщини, ми ходили до цієї громади увесь час. Тут я почала себе помалу знаходити… Насамперед тодішній парох громади о. Василь Мізюк, знаючи, що я ходила до музичної школи, відправляв мене на навчання в Дяко-регентську школу, яка тривала два роки при УКУ (ми збиралися у Львові раз на півроку). Так я трохи дякувала на богослужіннях… І якось після одного недільного богослужіння отець виголосив оголошення про те, що відбудеться молодіжна піша проща із Тернополя до Зарваниці, і  можна туди вирушити. Я до того часу не усвідомлювала, що означає піше паломництво, але внутрішньо відчувала, що мені туди потрібно йти. Я взяла квиток до Тернополя і поїхала сама, бо в нас на парафії тоді майже не було майже. Чесно, я поняття не мала, що означало піше паломництво, як воно відбувається, просто відчула, що треба туди йти. Пам’ятаю, як мій поїзд прибув на тернопільський перон. Було ще досить рано, тільки світало, і я сиділа біла Тернопільської Катедри сама, бо ще нікого не було. А потім помалу молодь почала сходитися, і я побачила, що таких відчайдухів, як я, виявляється є багато. Власне, я йшла в ту прощу з наміром розпізнання свого покликання, бо закінчувала тоді п’ятий курс, і дуже хотіла десь бути при Церкві, не знаю чому… Йшла в прощу з тою думкою. Так, як я вперше йшла, то були в мене і травми, але те відчуття я не забуду ніколи. Коли я повернулася після паломництва додому, наш отець Василь тоді мені сказав: «Руслано, а ну напиши щось про свій паломницький досвід, бо ти – перша дівчина, яка пішла пішки з нашої парафії». З того часу все почалося, і той мій перший допис розмістили на сайті Київської архиєпархії УГКЦ. Мама моя працювала в друкарні нашого міста і знала багатьох журналістів, які друкувалися у виданнях, що видавала та друкарня. Вона бачила, що я себе шукаю, ну і порадила звернутися до свого друга-журналіста. Це відомий журналіст в Білій Церкві, Микола Осика, який за фахом не був журналістом. Він був міліціонером, який коли мав час писав, але рівних в журналістиці йому не було ні в місті, ні в районі. На той час він тяжко захворів, у нього була невиліковна стадія раку. Коли я почала з ним спілкуватися, він вже проходив курси хіміотерапії. Тож він почав давати мені завдання для написання прямо із лікарняної палати і редагував мої тексти прямо в лікарняній палаті. Він сказав мені відразу, що чуття журналістське в мене є, але його потрібно розвивати. А щоби в мене був стимул, він домовлявся, аби мої тексти друкували в міських газетах. Насправді він багато мене чого навчив. Завжди мені казав, що найкращі журналісти – це ті, які за фахом зовсім не журналісти. А коли давав мені поради до написання, то казав таке: «Руслано, пиши більше деталей, аби людина, яка читатиме твої тексти, відчувала себе учасником тих подій, про які ти пишеш». Нажаль, Микола Осика помер, але його твори і тексти ще й до сьогодні друкують в газетах… Якщо чесно, я дуже мріяла писати про Церкву. Одного дня почула, про те, що в Інституті екуменічних студій УКУ є навчання за спеціальністю «Релігійна журналістика». Довго вагалася, і не всі мої близькі були в захваті від цієї ідеї, але я ризикнула і поїхала туди на навчання, а жила зі своєю бабусею біля Львова. Тут все й почалося…Я продовжувала писати всюди, де можна було, і всім говорила, що хочу працювати при Церкві. Якось близько року у Львові мені не вдавалося знайти роботу, і я вирішила повертатися в Білу Церкву. Це я вирішила одного понеділка, а в середу після того, мені зателефонували і запитали, чи я ще готова працювати для Церкви. Безумовно, що я відповіла «так». І вже в п’ятницю після того, я мала своє перше завдання  як журналіста Департаменту інформації УГКЦ. Так все і розпочалося…

• Наскільки важко працювати в сфері релігійної журналістики, з якими труднощами і викликами доводиться стикатись щоденно?

Не скільки важко, скільки відповідально. Бо загалом сама духовна сфера – відповідальна. А тут тексти, які пишуть про Церкву… Треба пояснити, що скажімо, прес-релізи, статті, інтерв’ю, які публікують на офіційному сайті УГКЦ є основним джерелом інформації про нашу Церкву як для України, так і для наших вірян за кордоном. З цього сайту багато інформаційних джерел черпають інформацію, тому вже тільки з цієї причини не може бути права на помилку. Крім всього, скажімо, праця журналіста в цьому випадку при офіційній прес-службі Церкви є жертовною. І це не є повністю роботою, а служінням. Бо ми часто висвітлюємо події, які відбуваються, скажімо, на свята чи вихідні дні (неділя). До цього всього переконана, що журналіст в релігійній сфері повинен розумітись принаймні в загальному, на богословських науках. Бо, скажу зі свого досвіду, ми постійно пишемо прес-релізи із проповідей церковних архієреїв, і як правило, ці проповіді мають дуже глибокий богословський зміст. Тому тут немає права на помилки…

• Як Ви наважились переїхати до Риму, покинути звичне життя і розпочати навчання в столиці Італії?

Я довго не наважувалася, але йшла до того…Скажу чесно, я вже один раз пробувала отримати стипендію на навчання до Риму, але тоді мені не вдалося. І, можна сказати, вже не розглядала таку можливість. Але через три роки знову вирішила спробувати. Я подала свої документи на розгляд Комісії у справах кадрового забезпечення, що діє при Патріаршій курії УГКЦ. Звичайно, не самовільно це зробила, а з благословення владики Богдана (Дзюраха), Секретаря Синоду єпископів УГКЦ, за підтримки отця Ігоря Яціва, керівника Департаменту інформації УГКЦ. Ну і після засідань Комісії, отримала стипендію на навчання від благодійного фонду «Реновабіс». Я особисто розуміла, що якщо мені далі працювати в цій галузі і для Церкви, то мені потрібні дуже ґрунтовні професійні студії. Так я і наважилася на це…

• Розкажіть про Ваш університет, факультет і особливості навчання… Чи працюєте журналістом тепер?

Я навчаюся в Папському салезіанському університеті на Факультеті соціальних комунікацій. Університет славиться своєю складністю, однак я рада, що вибрала  саме його. Бо в ньому дуже прискіпливо ставляться не так до теорії, як до практики. Скажімо, цього року я вивчала предмет «Теорія і техніка фотографії». Кожного тижня кожному із нас потрібно було виконувати різні завдання. По закінченні пари, викладач перевіряв ці зроблені нами світлини. І то не просто перевіряв, а світлину кожного із нас вся група критикувала.  І так соромно бувало, якщо було щось не так зроблено… Я й далі пишу статті й інтерв’ю для Департаменту інформації дистанційно.

• Загалом чи важко дівчині, жінці навчатись у Папському університеті? Чи відчуваєте певну дискримінацію через гендерну приналежність або національність?

Не можу сказати, що з психологічної точки зору тяжко. І дискримінації тут я не відчуваю. Просто, хотілося би хоч раз потрапити на аудієнцію до Папи…Але така нагода була в нашому університеті тільки для священиків.

• Чи дружелюбною є спільнота українців у Римі? Наскільки важко адаптуватись до нового середовища?

Якщо чесно, я дуже рідко спілкуюся тут з нашими українцями, бо в університеті, на нашому факультеті, з України є тільки двоє студентів. Я і ще одна дівчина, і ми живемо разом в Римі. У Римі дуже мало особистого часу. Бо тут потрібно навчатися, деколи навіть і працювати, мову вдосконалювати…

• Якими є Ваші професійні плани на майбутнє? Яку ще країну прагнете відвідати, і чому?

Я мрію й далі працювати при Департаменті формації УГКЦ, але вже робити щось своє, авторське. Це моя мрія! Дуже мрію відвідати Грецію, дуже подобаються ті церкви на березі моря…   Підготувала Лідія Батіг