Сестри Студійського уставу в Україні: інтерв'ю зі сестрою Катериною Кіт

14 жовтня 2024 року відзначатимемо 100-річчя заснування Свято-Покровського жіночого монастиря Студійського уставу Української Греко-Католицької Церкви. Про становлення цієї гілки монашества в Україні, її розвиток, єднання з Богом, соціальне служіння та місію в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ розповіла секретар Свято-Покровського монастиря с. Катерина Кіт.

— Цього року сестри Студійського уставу святкують 100-річчя від заснування. Розкажіть, будь ласка, про святкування ювілею.

— Власне, ми святкуємо його у внутрішній спільноті вже від початку року. Великих зовнішніх заходів не проводили. Маємо кілька дочірніх монастирів поза Львовом і стараємося їх усіх відвідати, поспілкуватися із сестрами. Також вшановуємо пам’ять сестер студиток, які вже відійшли у вічність. Саму дату 100-річчя хочемо винести в публічну площину: 1 жовтня була урочиста Архиєрейська Літургія, а 14 жовтня відбудеться наукова конференція, присвячена історії монастиря. Частина конференції буде присвячена розвитку східного жіночого чернецтва в Україні. До неї можуть долучитися всі охочі, познайомитися з нами, чернецтвом, ближче.

Східне монашество — це не лише закриті монастирі, але й розвиток талантів

— Монашество — це самовіддане служіння Богові. Хто може бути монахинею, як люди приходять до цього?

— У нашому суспільстві сформувалося неправильне розуміння східного чернецтва. Історично так склалося, що в час підпілля сестри не мали можливості молитися у своїх церквах і десь змішувалися з латинською традицією. Навіть у нашій спільноті є уявлення, що східне монашество — це закриті монастирі, у яких монахині уникають спілкування з людьми. Проте, якщо подивитися на історію, це не зовсім так. Ми — східний монастир, і тут кожен має можливість розвивати свої таланти, даровані Богом. Це може бути ручна праця, спілкування з людьми або спеціальне служіння.

Існує кілька критеріїв для вступу до монастиря. По-перше, це має бути добровільне бажання, адже Бог ніколи не змушує людину робити щось проти її волі. По-друге, кандидатка повинна бути неодруженою: або дівчиною, або вдовою. Якщо вдова має неповнолітніх дітей, ми не можемо прийняти її. Людина повинна усвідомлювати своє покликання і свою відповідальність. Кожен випадок розглядаємо індивідуально, спілкуючись, щоби зрозуміти, що підштовхнуло людину до цього рішення.

Зараз у нашому монастирі є дві сестри, які були одружені. Проте зазвичай до нас приходять молоді дівчата, і це значно простіше, бо вони не мають у світі того, що їх тримало б. Пам’ятаю, коли сама прийшла, було багато покликань серед молоді: хтось прийшов одразу після закінчення школи, хтось ще здобував вищу освіту. Наразі в монастир приходять переважно зрілі особи, старші 30 років. Час змінився, і молодь по-іншому ставиться до богопосвяченного життя: не так ревно відкривається на Божий поклик і, можливо, не зовсім розуміє своє покликання.

Виставка писанок с. Дарії Дубляниці — важлива культурна спадщина

— На території монастиря діє виставка писанок сестри Дарії Дубляниці. Розкажіть, як вона виникла, чим славиться?

— Виставка є доробком нашої сестри Дарії, емігрантки українського походження. Її батьки виїхали до Європи, а потім — до Канади, і вона розпізнала своє покликання в досить зрілому віці — у 40 років. Із благословення патріарха Йосифа Сліпого вона вступила до монастиря в Німеччині, згодом виїхала до Канади.

Сестра Дарія займалася розвитком та популяризацією народного мистецтва, а також, ще до вступу до монастиря, співала в сімейному колективі. Як монахиня, вона активно розвивала народні ремесла: багато вишивала та писала писанки, які слугували їй як джерело розради і заробітку — більшість із них вона продавала. Після її смерті залишилася значна спадщина, яку вдалося перевезти з Канади.

З 2000 року у Львові, у приміщенні монастиря, функціонує виставка, на якій представлено близько півтора тисячі писанок, а ще близько 200 зберігаються в Національному музеї. Всі вони в доброму стані і представлені всіма регіонами України.

Сестра Дарія була дуже скрупульозною у своїй праці й відтворювала старовинні узори. Ми маємо навіть писанки, що представляють колишні території України, зокрема Кубань. Це особливо надихає нас сьогодні.

Ми дуже раді, що маємо таку спадщину від неї, адже вона є зв’язком із попередніми поколіннями і свідчить про наш багатий культурний спадок.

— При монастирі діє католицький ліцей «Школа святої Софії». У чому його особливість?

— Це була перша католицька школа у Львові із християнським спрямуванням. Тут є шкільний капелан, обов’язкові уроки християнської етики, а вчителі намагаються прищепити дітям віру в Бога.

Соціальне служіння сестер — робота з різними групами населення, зокрема дітьми і військовими

— Розкажіть про ваше соціальне служіння.

— Сестри працюють у різних сферах: деякі — в монастирі, інші — поза ним, відповідно до своїх талантів і покликання. Є сестри, які займаються соціальним служінням: одна працює з неповносправними, інша — з дітьми, позбавленими батьківського піклування. Також є сестра-психолог, яка орієнтується на роботу з військовими та їхніми родинами.

— Які ініціативи плануються у служінні монастиря в майбутньому?

— Ми хочемо більше виходити до людей, оскільки нас сприймають як дуже закриту спільноту. Важливо пояснювати, чому ми обрали цей [монаший] шлях.

Основне в монашому служінні — звʼязок із Богом через молитву

— Що є основним у монашому служінні?

— Основою є звʼязок із Богом. Ми приходимо з бажанням бути з Ним, а шлях, яким йтимемо з Ним, формується з часом у монастирі. Сестри приходять до монастиря, бо хочуть бути з Богом, а відтак уже відкривають свої таланти і своє особливе покликання. Молитва — це наша основна праця та життя.

— Чи змінився монастир і сестри з початком війни?

— Спостерігаю два основні моменти: з одного боку, є мобілізація один одного, а з іншого — замкненість, бажання сховатися від того, з чим важко впоратися. До нас приходять люди, зранені війною, і часом не знаєш, як їм допомогти, що сказати, як розрадити. Водночас видно, що сестрам також потрібна підтримка ззовні.

Серед нас є сестри, які дуже згуртувалися і готові активно займатися соціальним служінням, тоді як інші, маючи досвід підпілля, навпаки лякаються. Деякі з них пам’ятають радянську владу і несуть у собі глибинні переживання з того часу. Молоді сестри, натомість, дуже мобілізувалися.

— Розкажіть про Вашу діяльність у Патріаршій комісії у справах монашества.

— Особисто я відповідаю за медійну складову: веду сторінку в соціальних мережах і займаюся видавничою діяльністю. Ми публікуємо збірники та церковні документи, що стосуються монашества. Також створюємо відео, репортажі та інтервʼю про монаше життя.

Наприклад, у нас була серія про богопосвячених осіб похилого віку, які вже давно служать Богові. У цих відео вони розповідали про своє покликання й ділилися життєвим досвідом. У майбутньому плануємо запустити серію про молоді покликання, щоб заохотити молодь не боятися приходити до монастиря.

— Ви співпрацюєте з ГО «Центр дослідження історії Східних Католицьких Церков». У чому полягає ця діяльність?

— Ми почали співпрацювати з ними у зв’язку з підготовкою спільної наукової конференції. Конкретно працюємо з паном Юрієм Скірою, який є співорганізатором конференції та упорядником матеріалів, що ми видаємо — збірника конференції. Він також цікавиться історією монашества, особливо періодом Другої світової війни та часом, коли Церква перебувала в підпіллі. Крім того, дуже допомагає в організації конференції, підказуючи, як правильно все налаштувати та де шукати матеріали.

Майбутнє монастиря — необхідність виходу до людей та сприяння єдності в суспільстві

— Яким Ви бачите майбутнє монастиря, Церкви, країни?

— Здається, що люди в Україні зараз дуже розділені. Іноді ми стаємо ворогами самі собі, нам бракує згуртованості й однодумності, а без цього важко вийти з цієї ситуації. Підтримкою для всіх є слова Святого Письма, де Бог говорить: «Не бійся, я з тобою» (Іс. 41, 10). Він веде нас правильним шляхом. Головне — довіритися Йому.

Який Його промисел щодо нас — це вже в Його руках. Щоб не втрачати єдність із Богом, потрібно звертатися до Нього та шукати надію.

Розмовляла Вікторія Мазур,
Департамент інформації УГКЦ
Фото с. Катерини Кіт