Живи так, ніби кожен день — останній...

— Ти коли-небудь думав про кінець світу?

— Звісно. Всі про це думають. Хоча в дитинстві я уявляв собі кінець світу як щось гучне й страшне: блискавки, землетруси, вогонь із неба…

— А зараз?

— Зараз думаю, що, може, все буде інакше. Без тріумфальних труб і вселенської паніки. Просто одного дня сонце встане, як завжди, люди будуть пити каву, діти гратимуться у дворах, а десь у морі рибалка лататиме сітку… І ніхто не помітить, що це — останній день.

— І тебе це лякає?

— Чесно? Так. Мені хочеться знати, коли. Хочеться бути готовим.

— А ти думаєш, що можна бути готовим до кінця світу?

— Не знаю… Думаю, якщо знати, що він ось-ось станеться, можна було б зробити щось важливе. Помиритися з кимось, попросити пробачення, сказати нарешті те, що роками не наважувався…

— А що тобі заважає зробити це зараз?

— Ну… Нічого.

— Отож бо. Ти питаєш про кінець світу, а я скажу тобі правду: він уже відбувається. Щодня. Для когось він приходить, коли завершується життя, для когось — коли втрачається сенс. Але найгірше — це жити так, ніби кінця ніколи не буде, ніби є час на все.

— І що ж робити?

— Жити так, ніби кожен день — останній. Не в паніці, не в страху, а з усвідомленням, що цей день більше не повториться. Люби, прощай, дякуй, не відкладаючи на завтра.

— Ти говориш, ніби кінець світу — це не трагедія.

— Бо він і не має бути трагедією. Він має бути звершенням. А для тих, хто вірить, це не кінець — це початок…

Vyacheslav Okun SJ