Бог — це дім

— Знаєш… останнім часом мені постійно щось щемить всередині. Ніби тягне. Але я не знаю куди.

— Це ностальгія.

— Але за чим? Я не можу цього згадати. Це не дитинство. Не місто. Не люди. Це щось інше.

— Це туга за домом. Але це не туга за місцем. Дім — це не місце. Це коли тебе обіймають так, ніби ти ніколи не був загублений.

— Ти про любов?

— Про обійми. Бо любов іноді мовчить, а обійми завжди говорять.

— І що вони говорять?

— “Ти належиш. Тебе чекали. І тут — безпечно.” І це означає: дім існує. Бо серце не тужить за вигадкою.

— А Бог… Він є в цьому?

— Бог живе в обіймах.

— Це гарно звучить. Але де це взяти?

— Поглянь на притчу: батько, який чекає сина. Він не вимовив жодного докору. Він просто обійняв.

— І це був Бог?

— Так. Це Його архітектура — не храм із каменю, а серце, що приймає.

— І Христос?

— Його хрест — то обійми, розтягнуті на ширину світу. Щоб усіх умістити.

— Тобто… дім — це і є Бог?

— Бог — це дім. Але не в сенсі місця. А в сенсі Обіймів.

— І в цих обіймах я не повинен бути ідеальним?

— Ти просто повинен бути. І дозволити, щоб тебе знайшли.

Vyacheslav Okun SJ